“Жінок в українській армії сьогодні багато. І деякі займають такі посади, що не кожен чоловік зміг би впоратися”: історія конотопчанки, яка боронить Україну

Суспільство | 16:00, 17.07.2022
 Поділитися

Поділитися в

Конотопчанка Надія Семеніхіна служить у Збройних силах України з 2016 року. Попри те, що потрапити на службу було складно і рідні намагалися її відмовити, жінка досягла свого. За цей час вона пройшла шлях від солдатки до офіцерки, і сьогодні вона помічниця начальника зв’язку військової частини, яка забезпечує зв’язком українських військових на передовій, повідомляє Цукр.

Вивчила «Отче наш» і поїхала в Щастя

Армія в моєму житті з’явилась у 2014 році. Тоді багато моїх знайомих забрали на лінію фронту, а я, бувши за темпераментом людиною активною, не могла залишати наших хлопців напризволяще. Тоді забезпечення в армії було на значно нижчому рівні, ніж зараз, і навіть найелементарніші потреби в одязі чи їжі — не перекривались. Я розуміла, що на передовій хлопці в першу чергу захищають нас, цивільних.

Тоді вирішила повезти захисникам допомогу, і на власні очі подивитися, що відбувається у зоні АТО. Назбиравши гуманітарної допомоги зі всього міста — люди знесли хто що міг: одяг, шкарпетки, консервацію, цигарки — я знайшла хлопців, які вже возили допомогу на лінію зіткнення і попросилася поїхати з ними. Вивчила «Отче наш», сіла в машину, перехрестилась і поїхала в Щастя. Хлопці були дуже вдячні. І напевно не стільки за допомогу, скільки за те, що про них не забули, їх не покинули, про них піклуються.

Після цієї поїздки моє життя кардинально змінилось. Я вже не могла зупинитись, і цілий рік збирала та доставляла гуманітарну допомогу конотопським хлопцям на передову

Після десятої поїздки перестала рахувати. Це було моїм громадянським обов’язком, і я вважала, що коли допомагати, то вже по максимуму. А в один момент подумала: «Якщо я можу стільки всього зробити не бувши військовослужбовицею, то може від мене у якості захисниці буде ще більше користі?».

З декрету — в армію

Я пішла до нашої військової частини, яка тоді виконувала військові обов’язки під Авдіївкою, і попросилася на службу. Але тут у мене виникли проблеми: на той момент жінок неохоче брали до армії. Хіба на посаду діловода, щоб вони залишались у пункті постійної дислокації й не їхали безпосередньо у зону АТО, тому мене відправили додому. Але я не така людина, щоб здаватись, і якщо вже поставила перед собою ціль, то маю будь-що її досягти.

Понад місяць я ходила до нашої військової частини, щоб мені дали відношення-згоду командира про прийняття на службу. Коли нарешті його отримала, поїхала до Полтави навчатися на зв’язківицю. Цікаво, що за весь час існування Полтавського військового інституту зв’язку, ми були першою і єдиною жіночою ротою: рівно 100 жінок, і жодного чоловіка. Пам’ятаю, як ротний вийшов перед нами на плац і у відчаї сказав, що не знає, що з нами робити, бо умови у казармі для перебування жінок непристосовані. А коли ми випускалися через два місяці, наше керівництво плакало і говорило, що таких класних військовослужбовців як ми, у них до того ніколи не було.

За цивільною спеціальністю я економістка. Але, коли вступала на службу, то за спеціальністю попрацювати не встигла. Я була у відпустці по догляду за дітьми, тому вийшло, що з декрету одразу пішла до армії

Рідні були шоковані моїм рішенням. Мама намагалася відмовити, хоча й розуміла, що якщо я щось вирішила, то так і буде. А бабуся підтримала і зголосилася сидіти з малими, бо дітей я виховую сама, без батька. Сини теж підтримують, пишаються мамою. Ба більше, тепер обидва також хочуть стати військовослужбовцями. Старший після сьомого класу вступив до Сумського кадетського корпусу.

Робота цікава, але виснажлива

Отож, після двох місяців навчання, я поїхала до Авдіївки, де наша військова частина на той час виконувала бойові завдання. Бувши солдаткою, я налаштовувала транкінговий зв’язок, складала програми на радіостанції, їздила по позиціях і займалася їх прошивкою, щоб забезпечити якісний зв’язок для виконання бойових завдань нашим підрозділам. Це було абсолютно новим досвідом для мене.

Після місяця в Авдіївці, керівництво, напевно побачивши в мені потенціал, вирішило перевести в інше місце, де я мала замінити людину, що йшла на демобілізацію. Три дні мене навчали, а тоді ця людина демобілізувалася, поїхала і відключила телефон, а мені далі як хочеш, так і працюй. Це одночасно був і стрес, і шок. Я ще багато чого не розуміла, не знала як робити. Єдине, що мене змушувало не покинути все — це усвідомлення, що якщо не зроблю цю роботу чи зроблю неправильно, можуть загинути люди. Бо коли немає зв’язку — немає й управління. Я цілодобово вивчала особливості та структуру нової роботи, щоб якісно її виконувати, і протягом трьох років займалася лише цим.

Потім у мене з’явилася можливість піти на курси підвищення кваліфікації. Я отримала звання молодшої лейтенантки й повернулася вже на посаду помічниці начальника зв’язку бригади. Робота цікава, але виснажлива. 24/7 потрібно бути на зв’язку, бо постійно комусь потрібна допомога. Зараз важко, бо ми знаходимось у зоні бойових дій, і через постійні обстріли багато технічних засобів знищується. У найкоротші терміни ми маємо їх відновити, щоб через відсутність зв’язку наші військові не зазнавали більш серйозних втрат.

На забезпечення військових я жалітися не буду. Якщо порівнювати з 2014 роком, зараз воно на досить високому рівні. І форма, і броніки, і харчування. Жаліються хіба ті, хто щодня звик їсти фуагра, бо тут його, звісно, немає.

Дуже багато допомагають волонтери. І це не лише засоби захисту чи якісь нагальні речі. Можуть і просто побалувати якимись смаколиками. Також вони сильно допомагають з ремонтом техніки: зараз вона часто виходить з ладу, а її ремонт забирає багато часу, сил та коштів.

Жінок в українській армії сьогодні дуже багато. І деякі з них займають такі посади, що не кожен чоловік зміг би впоратися. Вони виїздять на бойові позиції й виконують завдання не гірше за чоловіків, а в деяких випадках може навіть краще.

Загалом, у своєму середовищі ми не поділяємо один одного на чоловіків та жінок

Тут ми всі військовослужбовці, і всі виконуємо бойові завдання, згідно зі своїми посадовими обов’язками. Звісно, чоловіки іноді намагаються допомагати, бо так їх виховували, й ця поведінка живе у них на рівні інстинктів. Але коли мова йде про виконання обов’язку — це відповідальність кожного, тож людина сама має виконувати свою роботу достойно, незалежно від статі.

Друга сім’я

Зараз армія — це моя друга сім’я, без якої я вже не зможу, так само як і без першої: мами, брата, дітей. Я вже не уявляю себе на цивільній роботі, навіть після перемоги. Впевнена, що подумки я все одно буду в армії. За цей час у мене повністю змінилося коло спілкування, всі мої друзі та знайомі тепер тут, а проблеми цивільних вже десь далеко, і не дуже цікаві. Звісно, я також мама і переймаюся майбутнім своїх дітей, але мені здається, що тепер я маю зовсім інший світогляд. Можливо, у ньому щось зміниться після перемоги, але я не дуже в це вірю — надто багато пережила такого, що залишиться зі мною до кінця.

Як і в багатьох, моя найбільша мрія зараз — щоб ця війна швидше закінчилась і перестали гинути невинні люди. Боляче від того, що цілеспрямовано знищується український народ. Я точно знаю: ми вистоїмо й обов’язково переможемо. Ми всі тут у це віримо. Українці — надзвичайно сильна нація. А те, що ми зараз усі об’єдналися, лише додає нам сил, наснаги й віри у нашу перемогу.

Джерело: ЦУКР

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: