“Вони автомати на людей наставляли – а люди вже не боялися”: жителька Конотопщини розповіла про окупацію та порятунок

Війна | 18:08, 12.07.2022
 Поділитися

Поділитися в

Євгенія Сердюк із Підлипного в Сумській області розповідає, як люди не пустили через село колону російської техніки.

— Все почалося 24 лютого. Ми з сином зібралися в школу, а тут усі дзвонять: війна. Я кажу: “Яка війна? В мене на 7:15 маршрутка”. Коли не проходить 15 хвилин, пише завуч: “Відміняється освітній процес, почалась війна”.

І вже вночі росіяни їхали через наше село. Йшли без зупину сутків чотири, вдень і вночі. Мо’, з перервою півтора-два часа. Їхало таке, що навіть на картинках не показували. Ми боялися, ховалися, але з вікна дивилися — ще ж дерева не розпустилися. В нас була своя цепочка, передавали: скільки поїхало, що, де саме.

А тоді на п’ятий день вони в нас у центрі села збили стовп. Він упав, і за ним ще два. Лежали на землі оголені провода – й вони боялися, що їх током повбиває. Тому поїхали через церкву, вибили ворота. Але там змогли проїхати тільки БТРи, а фури з боєприпасами застрягли.

Начали всіх у селі обзвонювать, і буквально на 15 хвилин зібралося десь 500 чоловік. З інших кутків під’їжджали і бусиками, і машинами, бо пішов слух, що ми тормозимо колону.

А я стою у вікні, дивлюся, як через мій двір біжать звідусіль мужики на велосипедах, на дирчиках, на чому тільки можна. І я в чім була — шапка стара, курточка стара, сина ботінки вділа, — і теж побігла. Стала скраєчку, а мені хлопці кричать: “Женя, снімай на телефон, хай люди бачать, що ми не боїмося, хвате нам бояться!”.

Там відео — буквально хвилинка, але вони довго сперечалися, майже пів години стояли: “Покажите нам дорогу на Киев”. А в мене в Києві брат із дружиною, племінник, і я репетую: “Який Київ? Я тебе до брата не пущу!”.

Вони почали кричать: “Мы же русские, мы же нормальные”. Їх було багато, і не як нам по ТБ показують, що грязні в калошах, а одіті нормально, як воєнні: в шоломах, бронежилетах, берцях і з автоматами. І не 19-річні, а були старші, — ми так зрозуміли, що їхали опитні.

Вони автомати на людей наставляли — а люди вже не боялися. Адреналін, мабуть, спрацював. Уже ввечері прийшло мені осознаніє, що могло статися що завгодно — могли ж і розстріляти.

Ну, ми їх завернули. І гнали назад, аж до самого ставка. І серед людей тоді йшли собаки. Йшли і гавкали. Не бігли в різні сторони, не бігли до танків, а йшли з людьми, біля ніг, і гавкали.

Але поки ми дійшли туди, з гори вже їде знову наче БТР. І вилазить звідти бурят смішний: “Пропустите! Мне нужно проехать!”. Тут наші хлопці йому “по-французькому” й кажуть, вилазь давай, ми тебе пропустим зараз. Видно, його відправили в розвідку глянуть, чи є люди. І ми бігом зметикували, що треба городиться. Загородили всі проїзди. Бетонні плити подоставали, шини, верби біля ставка сто чоловік піднімали і переносили. В нас такий дух був, така сила — й не знаєш, де взялася.

Коли ж зі сторони церкви їде друга колона. Я вже там не знімала, я стрибала на танк, — мені було все рівно. Перший їхав БТР, другий, мабуть, теж чи танк. А за ними чотири бензовоза і заключні два танка. Люди загородили все, — їх ми теж не пропустили, вони розвернулися і поїхали в обратну сторону.

Так ми відвоювали наше село. Вони виїхали на поля і стояли там на околиці два чи три тижні, перестрілювалися. Їх дуже багато було, техніки — до тисячі. Коли вже ми виложили в інтернет відео, то люди нам казали, що надо було їх обеззброїть, забрать у полон. Але коментатори ці не розуміють, що з поля бахнули б — і були б жертви.

 

Джерело: Підлипненський старостинський округ 

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: