Що треба знати про захист прав дітей з інвалідністю

Автор
Валентина Волік | 23:48, 31.05.2020
 Поділитися

Поділитися в

У світі налічується близько два мільярди дітей, серед яких 200 мільйонів – діти з інвалідністю. Відповідно, в Україні кількість дітей з інвалідністю становить понад 165 тисяч . На жаль, ставлення до дітей з інвалідністю досі відрізняється від ставлення до інших дітей – дуже часто їх уважають неспроможними досягти успіхів, нездатними на прояв творчих та інтелектуальних здібностей, не вартими любові та дружби. Саме тому вони стають суб’єктом для ізоляції, інколи – суб’єктом для фізичного й сексуального насилля. Часто дітей з інвалідністю характеризують не за ознаками їхніх можливостей і здібностей, а навпаки. Усе це веде до заперечення їхньої гідності, індивідуальності, у більшості випадків – їхнього права на життя в суспільстві в цілому. Упродовж історії людства дискримінація дітей з інвалідністю існувала в усіх суспільствах. Але неможливо дозволити її існування у ХХІ столітті. Із прийняттям Конвенції ООН про права інвалідів з’явилась можливість змінити цю ситуацію.

13 грудня 2006 р., після чотирьох років обговорення, Генеральна асамблея ООН прийняла нову Конвенцію із забезпечення прав людей з інвалідністю в усьому світі.

Україна ратифікувала конвенцію та Факультативний протокол до неї 4 лютого 2010 р. , визнаючи цим свої міжнародні зобов’язання забезпечувати права людей з інвалідністю, у тому числі дітей. Нова конвенція може бути ефективним механізмом для реалізації прав дітей з інвалідністю, їхніх батьків, місцевих громад, громадських організацій лише тоді, коли вони знатимуть про неї та вмітимуть користуватися нею.

У Конвенції про права інвалідів дається визначення, що описує дітей з інвалідністю як дітей, які мають довготривалі порушення, що обмежують їхню здатність до повної й ефективної участі в житті суспільства нарівні з іншими при взаємодії з фізичними, соціальними, економічними і культурними бар’єрами. До дітей з інвалідністю відносяться такі категорії:

-діти з фізичними порушеннями (діти, які пересуваються в інвалідних візках);

-діти із психосоціальними проблемами (наприклад, ті, які переживають депресію);

– діти з інтелектуальними порушеннями або з труднощами в навчанні;

– діти із сенсорними порушеннями, у тому числі нечуючі та незрячі діти.

Деякі діти мають комплексні порушення і вони є найбільш вразливими. Важливо пам’ятати, що вони мають такі самі права, що й інші діти, тому важливо докладати зусилля, щоб їхні права були реалізовані.

Якщо держава ратифікувала Конвенцію ООН про права інвалідів, вона зобов’язується її виконувати. Виконання означає процес планування і здійснення заходів задля реалізації всіх зазначених у конвенції прав осіб, яких вони стосуються. У випадку Конвенції ООН про права дитини йдеться про всіх дітей віком до 18-ти років.

У випадку Конвенції ООН про права інвалідів – усіх осіб з інвалідністю, у тому числі дітей з інвалідністю. Для того щоби права дітей з інвалідністю були реалізовані повною мірою, усі сектори суспільства повинні бути задіяні в цьому, у тому числі самі діти з інвалідністю. Зобов’язання урядів Конвенція ООН про права інвалідів містить низку положень, які уряди зобов’язані реалізувати для її виконання.

Ці зобов’язання можна об’єднати у ширші категорії:

1. Виконання конвенції з максимальним використанням наявних ресурсів.

2. Внесення змін у законодавство для захисту прав і подолання дискримінації.

3. Координація дій в уряді.

4. Забезпечення поваги до прав дітей з інвалідністю державного, так і приватного секторів.

5. Залучення дітей з інвалідністю до розробки, виконання та моніторингу законодавчих документів і до участі у прийнятті рішень.

6. Розвиток незалежних інституцій із захисту прав людини.  Здійснення заходів з інформування про конвенцію.

8. Проведення досліджень.

9. Розвиток міжнародної співпраці.

10. Звітування перед Комітетом ООН з питань захисту прав людей з інвалідністю.

Часто питання інвалідності делегують Міністерству соціальної політики і таким чином «звільняють» інші міністерства від зобов’язань захисту прав людей з інвалідністю в інших сферах – освіті, транспорті, культурі та ін.

Стаття 33 Конвенції ООН про права інвалідів вимагає призначення кількох урядових осіб, відповідальними за виконання конвенції, або забезпечення іншого координаційного механізму. Очевидно, що неможливо передбачити всі механізми для координації урядових дій.

Один з таких підходів – організація окремого відділу або комітету, який би діяв під безпосереднім керівництвом Президента або прем’єр-міністра. У деяких країнах така модель підсилюється розробкою національних стратегій з питань інвалідності в той час, коли окремий відділ в уряді відповідає за їх запровадження.

У контексті захисту прав дітей з інвалідністю добре було би пов’язати дії урядового відділу з питаннями Конвенції ООН про права дитини також.

Є велика небезпека, що без дотримання зв’язку між цими двома конвенціями права дітей не будуть ураховуватись у жодній з них.

Попри те що органи державного управління несуть першочергову відповідальність за дотримання прав дітей з інвалідністю, ці права не будуть реалізовані без активної підтримки та участі в цьому багатьох інших ключових осіб – батьків, учителів, громадських організацій, представників бізнесу, місцевих політиків і держслужбовців.

Права людини виходять за межі заходів, що можна здійснити через прийняття законів чи інших політичних заходів. Вони також є принципами, що впливають на розвиток відносин між особами та їхніми спільнотами. Усі члени суспільства повинні виконувати свої обов’язки для того, щоби сприяти створенню інклюзивного середовища, в якому забезпечуються права всіх дітей, у тому числі дітей з інвалідністю. Іншими важливими ключовими особами, які несуть відповідальність за забезпечення дотримання прав дітей з обмеженими можливостями, є:

• батьки та інші особи, які їх заміняють;

• місцеві державні органи влади;

• школи;

• громадські організації та приватний сектор;

• міжнародна спільнота.

Для того щоби створити картину життя дітей з інвалідністю, треба використовувати максимально широкий спектр джерел інформації. Можливі джерела охоплюють:

• Конституція України;

• чинне законодавство (закони про дискримінацію, освіту, охорону здоров’я, по догляду за дитиною);

• державна політика;

• наукові та інші дослідження життя дітей з інвалідністю;

• статті з газет і журналів;

• консультації з дітьми з інвалідністю та їхніми батьками;

• статистичні дані;

• звіти правозахисних інститутів та інших громадських організацій;

• парламентські звіти;

• дані та дослідження з міжнародних джерел (наприклад, Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН), ЮНІСЕФ, Світового банку, міжнародних неурядових організацій та ін.).

Для того щоб впроваджувати зміни, можливо і треба працювати з урядовими структурами різними способами:

• Демонструвати докази масштабів і характеру порушення прав, на які ви намагаєтеся звернути увагу. Чим точнішою та ретельно відібраною буде ваша інформація, тим сильніше буде ваша позиція.

• Чітко визначити стратегії, необхідні для досягнення змін, – реформи законодавства, застосування існуючих законів, планування більшої кількості ресурсів, розробка ефективнішої політики, навчання персоналу та підвищення обізнаності громадськості.

• Використовувати будь-які існуючі рекомендації органів із прав людини для уряду (наприклад, рекомендації Комітету ООН з питань захисту прав дитини та Комітету ООН з питань захисту прав людей з інвалідністю стосовно прав дітей з інвалідністю в Заключних зауваженнях).

• Зустрічатися з компетентними міністрами та державними чиновниками, щоб обговорити їхні зобов’язання та ступінь їх реалізації в дійсності, які зміни необхідні і як їх можна досягти та підтримувати. Пам’ятати, що завжди ефективніше не тільки критикувати, що зроблено неправильно, а й запропонувати варіанти вирішення проблеми.

• Створювати можливості для дітей з особливими потребами зустрітися з членами уряду для того, щоб вони могли розповісти про свій досвід і про своє бачення необхідних змін.

• Запропонувати забезпечити навчання державних службовців з питань ознайомлення з Конвенцією ООН про права дитини та Конвенцією ООН про права інвалідів.

Самі діти з інвалідністю можуть бути найбільш ефективними правозахисниками.

Треба провести заходи з метою навчання і підтримки дітей з обмеженими можливостями працювати захисниками своїх прав у школі та місцевих громадах, а також через засоби масової інформації та в політичних процесах.

10 загальних правил етикету під час спілкування з людьми з інвалідністю (розроблені К. Мейер, Національний центр доступності, США):

1. Коли ви розмовляєте з людиною з інвалідністю, звертайтесь безпосередньо до неї, а не до супроводжуючого (або сурдоперекладача), який присутній при розмові.

2. Коли вас знайомлять з людиною з інвалідністю, природнім є потиснути їй руку – навіть тим людям, яким важко рухати рукою, чи людям, які користуються протезом. Вони можуть зробити це правою чи лівою рукою.

3. Коли ви зустрічаєтеся з людиною, яка погано бачить або незряча, обов’язково називайте себе й тих людей, які прийшли з вами. Якщо у вас спільна бесіда у групі, не забувайте пояснити, до кого ви в даний момент звертаєтесь, і назвати себе. Якщо ви виходите із групи, не забувайте про це повідомити вголос.

4. Якщо ви пропонуєте допомогу: а) почекайте, доки людина погодиться її прийняти; б) потім запитайте спершу, що і як саме робити. Якщо ви не зрозуміли, не соромтеся і перепитайте.

5. Звертайтесь до дітей з інвалідністю на ім’я так само, як і до інших дітей; а до підлітків – так само, як і до дорослих.

6. Спиратись на чийсь інвалідний візок – це те саме, що спиратись на його власника. Інвалідний візок – це частина недоторканого простору людини, яка ним користується.

7. Розмовляючи з людиною, яка має труднощі з мовленням, слухайте її уважно. Будьте терплячими та чекайте, поки вона завершить фразу. Не поправляйте її і не закінчуйте речення за неї. Не соромтесь перепитати, якщо ви не зрозуміли співрозмовника.

8. Коли ви розмовляєте з людиною, яка пересувається в інвалідному візку, намагайтесь розмістити себе так, щоб ваші очі були на одному рівні. Вам буде легше розмовляти, а Вашому співрозмовнику не потрібно буде закидати голову.

9. Щоби привернути увагу людини, яка погано чує, помахайте їй рукою або поплескайте по плечі. Дивіться їй в очі й розмовляйте чітко, водночас майте на увазі, що не всі люди, які погано чують, можуть читати по губах. Розмовляючи з тими, хто може читати по губах, розмістіться так, щоб на вас падало світло і вас було добре видно. Намагайтесь, щоб вас нічого не закривало.

10. Не бентежтесь, якщо випадково промовили «Побачимось» або «Ви чули про це?» людині, яка не може бачити чи чути.

За інформацією з питань захисту прав дітей звертайтеся до Конотопського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової  допомоги, який знаходиться за адресою: м.Конотоп, вл.Бр.Лузанів,43.

Отримати правову консультацію або роз’яснення з рзних питань можна за безкоштовним телефоном системи безоплатної правової допомоги  за номером  0 800-213-103.

Відтепер отримати відповідь на юридичне запитання можливо в інтерактивному режимі через приватні чати у популярних месенджерах Телеграм та Вайбер за посиланнями:

http://legalaid.gov.ua/telegram.html

http://legalaid.gov.ua/viber.html

comments powered by HyperComments

Останні публікації автора