Історія ювелірних прикрас в Україні

Традиція прикрашати тіло й обличчя з’явилася в добу палеоліту — 135–100 тисяч років тому. Археологи довели, що 50 000 років тому люди опанували різьбу на кістках. Найдавніша пам’ятка ювелірного мистецтва в Україні — мізинські браслети. Вік — близько 20 000 років. Жінки-трипільчанки також дбали про свою вроду. На території трипільських селищ знайшли буси, амулети й намистини з кісток, зубів диких тварин, каміння.

Скіфи й сармати — перші професійні ювелірні майстри

Ювелірні прикраси, знайомі сучасникам, з’явилися з приходом гунів, готів, кіммерійців, скіфів, сарматів. Спочатку створювали ювелірні композиції на основі заліза. Згодом відшукали інші матеріали: бронзу, срібло, платину. Переважали рослинні й тваринні мотиви. Скіфи, автори всесвітньо відомої пекторалі з Товстої Могили, володіли різними техніками:

• лиття;

• карбування;

• гравіювання;

• золочення;

• інкрустація.

Ювелірні майстерні й школи з’явилися в Боспорському царстві зі столицею в Пантікапеї (Керч). Сармати розширили палітру кольорів. Додавали яскраві вставки з емалі в малюнки тварин.

Розвиток ювелірного ремесла в слов’ян

Слов’яни ввели нові техніки: клепання, паяння, волочіння дроту. Стилізація перегукувалася з язичницькими віруваннями. Переважали рослинні й анімалістичні мотиви. Полянські майстри використовували геометричні візерунки. Виготовляли:

• сережки;

• лунниці (кулон-оберіг, що символізує місяць);

• пряжки для ременів;

• ажурне намисто.

Ювелірне мистецтво Київської Русі й Запорозької Січі

Розвивалося масове виробництво. Майстри готували воскові й кам’яні форми, куди заливали розплавлений метал. Для оздоблення використовували чорніння, емалювання, інкрустацію дорогоцінним камінням. З’явилися прототипи браслетів-манжетів і перснів-печаток, які актуальні й досі.

З монгольсько-татарською навалою розвиток ювелірного ремесла пішов на спад. Золотарство відновилося в козацьку добу. Ювелірними центрами стали:

• Львів;

• Київ;

• Чернігів;

• Переяслав;

• Кам’янець-Подільський.

Майстри зосередилися на виготовленні золотих ювелірних прикрас. Інкрустували камінням:

• сапфірами;

• смарагдами;

• яхонтом.

З’явилися перші сережки-цвяшки. Заміжні жінки носили моделі без інкрустації. Молоді дівчата віддавали перевагу різноколірним сережкам з мерехтливими вставками. Конго носили козаки. Вважається, що звичай носити сережку-кільце на лівому вусі залишився від скіфсько-сарматського періоду.

Тонкі срібні й золоті кільця носили виключно жінки. Характер виробу й оздоблення наділяли символічним значенням. Тонке срібне кільце на лівій руці — дівчина на виданні, каблучка на правій руці — засватана. Виднілися вставки бірюзи — коханий несе службу в армії. Золоте кільце на правій руці символізувало заміжжя, дві каблучки на лівій — вдовування.

Надалі ювелірне ремесло активно розвивалося й покращувалося. На Гуцульщині навіть сформувалися цілі династії майстрів.